среда, 12 марта 2014 г.


Тобі, Тарасе, праця рук і серця
Постамент поетові в селі Парище



Жовтогарячим промінням провіщає сонце свій прихід до села. Струмки  сонцевого тепла  відбиваються спочатку від золочених хрестів церкви, а згодом м’яко спадають на мережаний крислатими деревами купол пришкільного скверика. Поміж обвітреного гілля  тече осяйна річка тепла, щоб огорнути кольору бронзи постать Тараса Григоровича Шевченка.
Усі дороги обрамленого у пагорби села, що розгніздилося в пониззі річок Ворони, Велеснички та Гнилохи, сходяться до величного постаменту. Більшу частину року він у  пишному буянні зела :  до нього прихиляються плакучі верби і вдягнена в намисто калина, струшує дзвін дрібного листя ясен і співає мамину пісню вишня. Поет ніколи не бував у нашому селі. Та хіба цей овид не нагадує йому родинний куток?
Прізвища митців, що увічнили поборника волі, не збереглися у пам’яті моїх односельців. Та окремі джерела вказують, що скульптором пам’ятника міг бути А.Лендьєл. Це ж джерело вказує, що постамент встановлено у 1974 році.  Знаходиться він на вулиці, яка носить ім’я Кобзаря.
Цікавим доповненням архітектурного ансамблю навколопам’ятникової території є криниця. Вона оздоблена в гуцульському стилі як  дипломна робота випускників Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, уродженів нашого села, Сукновським Богданом Дмитровичем та Федорівим Богданом Васильовичем (нині покійним) у 1985р.
Щодня проходжу повз вічного Шевченка, мовчки вітаюсь, а він неначе усміхається мені у відповідь. Іду по викладеній камінцями доріжці, обабіч якої присіли лавочки. Підходжу до викладеного тесаним каменем підніжжя двометрового постаменту ( у 1999р. жителі села Федак Іван та Брик Сергій до 185-річчя від дня народження Т.Шевченка провели оздоблювальні роботи). Із нього впевненою ходою  ступає до людей, полонить енергією свого непереможного духу, рве павутиння людської байдужості, прозирає через віки громовими думами знайома постать: високе чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують уста, що прорекли на увесь світ:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
Накинутий на плечі плащ розвіває легкий вітер. А у руках  книга-сповідь, пройнята вогнем найсильнішого поштовху почуттів. Кобзар задуманий. А очі кричать: „Караюсь, мучуся, але не каюсь”.
Сусідить із пам’ятником Т. Шевченку символічна могила воїнам-борцям за волю України, на якій очима-зірничками горять у формі національного герба чорнобривці. Навпроти  –  скульптурна композиція, присвячена односельцям, що загинули під час Другої світової війни.
Тут завжди людно – центр села. І ніколи не самотньо увічненим у камені.
Пам’ятник Т.Шевченку  ось уже 40 років височіє на території школи перед роздоріжжям, зустрічаючи тут народжених і гостей села, першим довідуючись про хрещення ще одного парищанина чи останній день чийогось життя, спостерігаючи за усіма, хто сумлінно дозирає затишний сквер.
Поет, хоч і мовчки, завжди вчить, застерігає, змушує мислити і діяти. Ми несемо до його ніг квіти вдячності, коли після довгих канікул повертаємося до звичного навчання і коли востаннє в році чуємо мелодію дзвоника. Ми приносимо власноруч виплетені гірлянди нев’янучої смереки щоберезневих днів, щоб ще раз вклонитися захисникові нашої національної гідності, бо саме до Кобзаря приходять ті, у кого в душі дзвенить струна гордості: „Я – українець”. До нього, повертаючись із храму, роблять свої перші сімейні кроки молоді подружжя. Всією сільською громадою складаємо руки в молитві під час панахиди за його нескорену душу. Співаємо  його пісень  і в пам'ять про нього, коли невеличкий парк, посаджений руками школярів, наповнюється пишним вишневим цвітом, буйною травневою зеленню, що нагадує про повернення Поета на вічний спочинок в Україну.
У підніжжі твоєї величі, Тарасе, відродимо у собі дух Гамалії і гайдамаків, нескореність Прометея і віру в Бога; викоренивши із душ наших рабську психологію, заявимо на увесь світ, а може, спершу самим собі:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Тебе шанує і славить теперішнє покоління. Тобі поклонялися і наші батьки. Пригадаймо разом історію шанобливого ставлення парищан до твого імені, Кобзарю.
                        Що Ви можете розказати про встановлення пам’ятника Т. Шевченку в нашому селі? – запитую у Чіх Іванни Семенівни, пенсіонерки, вчителя української мови і літератури, заступника директора школи з навчально-виховної роботи Парищенської школи  (1960-1962, 1967-1985), директора школи (1962-1966).
                  Землі с. Парище належали колгоспу, правління якого знаходилося у селі Перерісль. Але коли на початку 50-х років у кожному селі утворився свій колгосп, постало питання  про іменування його. Наш колгосп отримав ім’я Т.Г.Шевченка (не можу сказати, хто це зініціював).
А на початку 70-х років активісти села висловилися про необхідність встановити на території колгоспу пам’ятник Т.Г.Шевченку. З цією метою звернулися до мистецтвознавця Глинчака Василя Васильовича, уродженця села  Парище, який після закінчення Львівського національного університету імені І.Я.Франка (факультет журналістики) та Петербурзької академії мистецтв працював у Львові. Він погодився і привіз скульптора з  Івано-Франківська Василя Турецького для ознайомлення з місцем установлення пам’ятника. Однак необхідних грошей громада не змогла зібрати. Тому від такої ідеї селяни відмовилися.
Окремо варто сказати про вибір місця під пам’ятник. Усі погоджувалися з думкою, що найкраще місце – територія біля новозбудованої школи. Але частину теперішнього шкільного подвір’я займали двори селян. Їх треба було відселити.
- Як сприйняли люди необхідність відселення з родинного обійстя?– звернулася із запитанням до Катрич Катерини Іванівни, пенсіонерки, вчителя початкових класів, 1930 р. н., жительки прилеглої до школи території.
– Треба віддати належне родинам Николюк Євдокії Олексіївни, Лисак Євдокії, Турковського Іллі, садиба якого знаходилася на території теперішнього скверика, а криниця і до сьогодні може слугувати людям край дороги, Криворучко, які були відселені  з центра села задля загальнонародної справи. А для облаштування шкільного спортивного майданчика прийшлося навіть закидати родинну криницю Лисак Євдокії..
Дідусю, а Ви не можете мені щось розповісти про те, як встановлювали пам’ятник у нашому селі?- запитую у свого дідуся, Ковальчишина Василя Івановича, пенсіонера, учителя трудового навчання Парищенської ЗОШ (1970-1976), працівника художньої майстерні Надвірнянськогопобуткомбінату (1976-1981),  голови сільської ради(1993-1998).
– Організував перевезення пам’ятника Т. Шевченку з Івано-Франківська секретар партійної організації колгоспу ім. Т.Шевченка Грибович Василь Васильович (24.08.1948р. – 29.12.2013р.) На той час головою колгоспу був Мокринський Василь Максимович (тепер проживає на Тернопіллі  ), а головою сільської ради – Лижненко Євдокія Василівна.
Не можу пояснити, з якої причини зносили пам’ятник Т.Шевченку, що знаходився в парку м. Івано-Франківська (на тому місці було встановлено погруддя Кобзаря, що зберігається до цих пір). Молодий парторг, довідавшись про це, зумів домовитися, щоб пам’ятник не викинули, а перевезли до колгоспу його імені. Грибович В.В. розповідав, що жителі Івано-Франківська активно виражали своє незадоволення щодо перевезення пам’ятника.
Удвох із моєю вчителькою розглядаємо давні світлини (Додаток 2).
                  Оксано Федорівно, це ви біля постаменту? Розкажіть, що ви пригадуєте, розглядаючи ці світлини?
– Ми були старшокласниками, коли відбувалася одна із найзнаменніших подій у нашому селі. З цікавістю розглядали, як огортали пам’ятник, як урочисто знімали покривало, адже раніше ніколи не бачили  такого дійства. Слухали промови сільських очільників, виступи молодших школяриків і самі співали Тарасових пісень. Вражало велелюддя, патріотичні слова вчителів,  активна участь односельчан і, звичайно, можливість одними із перших сфотографуватися.
Найбільше гіркоти залишилося від того, що на святі вже не змогла виступити односельчанка Жога Ганна Григорівна, яка напам’ять знала чи не всі поеми з „Кобзаря” і часто зупиняла на вулиці мою маму, щоб переповісти їй, скільки вона вивчила творів. Не для оцінки, не для сцени, а щоб розповісти про свою любов.
Так у світі й залишаються великі, Тарасе. Не в абстрактних поняттях, не у звітах про заходи, а в серцях конкретних людей, величних духом, помислами і справами.
Про те, що любов до Кобзаря у нашому селі не маліє, свідчать щорічні імпрези на його честь у школі. Шевченківський тиждень – це один із найурочистіших заходів. До нього залучаються в першу чергу учні 9 класу, оскільки саме вони найглибше за програмою з літератури вивчають його творчість. Шанобливе ставлення до Кобзаря учні виявляють у декламуванні його поезії, інсценізації творів, виготовленні найрізноманітніших виробів за мотивами віршів, покладанні вінків до підніжжя монумента…

Але найголовніше те, що кожен з нас хоче рівнятися на Шевченка у своїй любові до рідного краю, у своєму стійкому патріотизмі, бо „нема на світі України, немає другого Дніпра”.
Леся Ковальчишин, учениця 8 класу Парищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів 

Іван Ломпас , учень 9-Акласу
Битківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Історія пам’ятника Т.Г. Шевченкові в Биткові
Лист до сучасника
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Чом ви стали на папері
Сумними рядами?
                                          Т.Шевченко  
          

Дорогий друже-українцю! Ти сьогодні на Майдані Незалежності в Києві здобуваєш волю для свого народу, а у вільні хвилини роздумуєш про нелегкий хрест, який несе наш народ уже багато століть. Можливо, тому просиш розповісти тобі про щось особливе, щоб підтримувало твій дух і освічувало твій такий нелегкий і непростий шлях. Цього року святкуватимемо 200-річчя з дня народження Шевченка, а тому я вирішив розказати тобі про спорудження пам’ятника Кобзареві в нашому селі.
Знаєш, в історії кожного народу є імена, які він береже у своїй памяті і передає з покоління в покоління. Не було в нашої України-неньки  такого сина, який би так ніжно й віддано любив свій народ і так страждав за нього. Якихось сорок сім літ судилося йому прожити на землі, а коли відняти від них заслання й кріпаччину, то залишиться до розпачу мало. Однак саме він зберіг і повернув народу його голос – українську мову. Якраз тому в кожній українській хаті – портрет Великого Кобзаря, поруч з іконами, прибраний вишитим рушником. У часи української неволі такі речі, звичайно ж, заборонялися. Але навіть коли влада заборонила «Заповіт», бо українці співали його стоячи й поважно, як гімн, то люди вставали навіть на «Реве та стогне Дніпр широкий».
Тепер пам’ятником Шевченка нікого не здивуєш, а  тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року спорудити такий монумент  навіть на кошти громади було величезною проблемою. І все ж сила народу в його єднанні. Так було, є і буде повік.
Погруддя Кобзаря в Биткові було одним з перших пам’ятників поетові, споруджених у нашому краї в роки радянської влади, причому повністю за кошти громадян.
Наближалася важлива дата: 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Аматори сільського клубу підготували багато цікавих вечорів. На ці заходи сходилися як молоді, так і літні люди. Тут декламували вірші, ставили різноманітні  п’єси. Якось після чергової вистави Михайло Лавринович, просвітянин тридцятих років, керівник сільського осередку «Луг», станичний Повстанської армії, висловив побажання спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку. Зрозуміло, що він не міг висловити таку пропозицію відкрито. Це зробив інший битківчанин – Іван Голубчак. Пропозиція сподобалася всім. Дуже швидко створили громадський комітет, головою якого обрали майбутнього директора школи, а тоді ще простого битківчанина Михайла Максим’юка. Можливо, саме ця довіра й надихнула його на написання багатьох історичних книг про рідне село. Цю пропозицію підтримав і тодішній голова селищної ради Іван Григорович Ломпас.
Звичайно, що на таку роботу потрібен був дозвіл районного керівництва. Нелегко було допроситися його. Десь у  високих кабінетах цим молодим і завзятим людям давали зрозуміти, що взялися не за свою справу.
Але хіба може вода загасити полум’я, коли воно розгорілося в повну силу? Спочатку вирішили зібрати гроші, бо, зрозуміло, що тодішня влада допомагати в цій справі не збиралася.  Організовували платні забави, розігрували речові лотереї. Однак великої суми цим не заробиш. Ініціатори вирішили попросити допомоги в односельчан, розповіли про свій задум у трудових колективах. Так з’явилися перші пожертвування. Використали й давній прадідівський метод: пішли від хати до хати. Цікаво, що хоч на той час у селищі не було дуже заможних людей, але ніхто не відмовлявся зробити хоч невеличкий внесок. Так зібралося близько шестисот радянських карбованців. Тепер усіх турбувало інше питання: де виготовити пам’ятник?
    Хоч художні майстерні існували на той час, але там це зробити було неможливо. Довідалися, що в сусідньому селі Пнів живе жінка-скульптор Лілія Мороз. Це була людина складної долі, але багата духом, благородна. Львів’янка, що закінчила художнє училище і вчилася в інституті прикладного мистецтва, була вивезена в Сибір.Там познайомилася з майбутнім чоловіком, і вже разом повернулися в його рідне село. Ця майстриня з радістю прийняла замовлення.
     Було вирішено виліпити бюст поета. Михайло Максимюк з великою теплотою говорить про цю жінку, згадує іхні спільні обговорення про те, яким має бути цей пам’ятник. Довго не могли вирішити, яким буде п’єдестал. Звичайно, хотілося, щоб він був оригінальним, відповідав духу поета і переплітався з місцевими традиціями. Правильну думку підказали слова «Заповіту»:
                    Як умру, то поховайте
                    Мене на могилі…
Символізовані могили з хрестом ще давно висипали як пам’ятник поетові. Отак і зявилися задуми про те, щоб збудувати п’єдестал у формі могили.
Старий досвідчений майстер Іван Кузишин змурував його з дикого каменю річки Бистриці. Це був чоловік з художнім смаком і зробив усе дуже гарно.
      Одного травневого дня відбулося урочисте закладення пам’ятника. Діти принесли квіти і на вишитому рушнику піднесли перший камінь.   Працювала на будівництві майже вся молодь. Усе робили у вихідні або після роботи. Заливали фундамент, їздили на ріку і там  збирали потрібне каміння,  возили пісок, упорядковували територію. А пізніми вечорами готували в клубі святкову програму.
     І ось настав цей день. Тридцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року під звуки безсмертного «Заповіту» спало біле полотно. Бюст поета було встановлено в центрі Биткова. З того часу Великий Кобзар задумливо дивиться на мальовничі битківські схили.
     Як дорогоцінні реліквії зберігають учасники спорудження пам’ятника свої нагороди – невеличкі керамічні бюсти Шевченка. Але найкращою нагородою звичайно ж були вдячні погляди  односельців та теплі й щирі слова подяки.
     Коли була збудована Битківська школа, то пам’ятник перенесли туди. Знову ж хочеться згадати добрим словом майстрів Лілію Мороз та Михайла Кузишина: при перевезенні  й повторному  встановленні  не зявилося жодної тріщини.
      Кожного разу, дивлячись на погруддя Кобзаря, думаєш про сімю «вольну нову» і те, що дасть Бог колись жити в такій сімї. А поки що, уважно слухаючи урок, дивишся на суворого й замисленого Тараса…
     Як справжній українець, дякую Богові за щастя мати такого поета . Бо якщо кожному відома істина, що великий поет збагачує свій народ, то вже тричі істинно, що великий народ безсмертний своїми поетами.
     Що ще написати? Хіба тільки те, що в інтернет-групі «За Україну» один мій земляк попросив розповісти якусь цікаву патріотичну історію. Я й написав цього листа. Якщо він когось зацікавить, то буду безмежно щасливий, що можу хоч чимось стати корисний Україні  в цей буремний час.

28. 01. 2014                                                                    
З повагою Ломпас  Іван Романович, учень 9-Акласу Битківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Надвірнянської РДА Івано-Франківської області