Іван Ломпас , учень 9-Акласу
Битківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Історія пам’ятника Т.Г. Шевченкові в Биткові

Лист до сучасника

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами.

Чом ви стали на папері

Сумними рядами?

                                          Т.Шевченко  

          

Дорогий друже-українцю! Ти сьогодні на Майдані Незалежності в Києві здобуваєш волю для свого народу, а у вільні хвилини роздумуєш про нелегкий хрест, який несе наш народ уже багато століть. Можливо, тому просиш розповісти тобі про щось особливе, щоб підтримувало твій дух і освічувало твій такий нелегкий і непростий шлях. Цього року святкуватимемо 200-річчя з дня народження Шевченка, а тому я вирішив розказати тобі про спорудження пам’ятника Кобзареві в нашому селі.

Знаєш, в історії кожного народу є імена, які він береже у своїй пам’яті і передає з покоління в покоління. Не було в нашої України-неньки  такого сина, який би так ніжно й віддано любив свій народ і так страждав за нього. Якихось сорок сім літ судилося йому прожити на землі, а коли відняти від них заслання й кріпаччину, то залишиться до розпачу мало. Однак саме він зберіг і повернув народу його голос – українську мову. Якраз тому в кожній українській хаті – портрет Великого Кобзаря, поруч з іконами, прибраний вишитим рушником. У часи української неволі такі речі, звичайно ж, заборонялися. Але навіть коли влада заборонила «Заповіт», бо українці співали його стоячи й поважно, як гімн, то люди вставали навіть на «Реве та стогне Дніпр широкий».

Тепер пам’ятником Шевченка нікого не здивуєш, а  тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року спорудити такий монумент  навіть на кошти громади було величезною проблемою. І все ж сила народу в його єднанні. Так було, є і буде повік.

Погруддя Кобзаря в Биткові було одним з перших пам’ятників поетові, споруджених у нашому краї в роки радянської влади, причому повністю за кошти громадян.

Наближалася важлива дата: 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Аматори сільського клубу підготували багато цікавих вечорів. На ці заходи сходилися як молоді, так і літні люди. Тут декламували вірші, ставили різноманітні  п’єси. Якось після чергової вистави Михайло Лавринович, просвітянин тридцятих років, керівник сільського осередку «Луг», станичний Повстанської армії, висловив побажання спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку. Зрозуміло, що він не міг висловити таку пропозицію відкрито. Це зробив інший битківчанин – Іван Голубчак. Пропозиція сподобалася всім. Дуже швидко створили громадський комітет, головою якого обрали майбутнього директора школи, а тоді ще простого битківчанина Михайла Максим’юка. Можливо, саме ця довіра й надихнула його на написання багатьох історичних книг про рідне село. Цю пропозицію підтримав і тодішній голова селищної ради Іван Григорович Ломпас.

Звичайно, що на таку роботу потрібен був дозвіл районного керівництва. Нелегко було допроситися його. Десь у  високих кабінетах цим молодим і завзятим людям давали зрозуміти, що взялися не за свою справу.

Але хіба може вода загасити полум’я, коли воно розгорілося в повну силу? Спочатку вирішили зібрати гроші, бо, зрозуміло, що тодішня влада допомагати в цій справі не збиралася.  Організовували платні забави, розігрували речові лотереї. Однак великої суми цим не заробиш. Ініціатори вирішили попросити допомоги в односельчан, розповіли про свій задум у трудових колективах. Так з’явилися перші пожертвування. Використали й давній прадідівський метод: пішли від хати до хати. Цікаво, що хоч на той час у селищі не було дуже заможних людей, але ніхто не відмовлявся зробити хоч невеличкий внесок. Так зібралося близько шестисот радянських карбованців. Тепер усіх турбувало інше питання: де виготовити пам’ятник?

    Хоч художні майстерні існували на той час, але там це зробити було неможливо. Довідалися, що в сусідньому селі Пнів живе жінка-скульптор Лілія Мороз. Це була людина складної долі, але багата духом, благородна. Львів’янка, що закінчила художнє училище і вчилася в інституті прикладного мистецтва, була вивезена в Сибір.Там познайомилася з майбутнім чоловіком, і вже разом повернулися в його рідне село. Ця майстриня з радістю прийняла замовлення.

     Було вирішено виліпити бюст поета. Михайло Максим’юк з великою теплотою говорить про цю жінку, згадує іхні спільні обговорення про те, яким має бути цей пам’ятник. Довго не могли вирішити, яким буде п’єдестал. Звичайно, хотілося, щоб він був оригінальним, відповідав духу поета і переплітався з місцевими традиціями. Правильну думку підказали слова «Заповіту»:

                    Як умру, то поховайте

                    Мене на могилі…

Символізовані могили з хрестом ще давно висипали як пам’ятник поетові. Отак і з’явилися задуми про те, щоб збудувати п’єдестал у формі могили.

Старий досвідчений майстер Іван Кузишин змурував його з дикого каменю річки Бистриці. Це був чоловік з художнім смаком і зробив усе дуже гарно.

      Одного травневого дня відбулося урочисте закладення пам’ятника. Діти принесли квіти і на вишитому рушнику піднесли перший камінь.   Працювала на будівництві майже вся молодь. Усе робили у вихідні або після роботи. Заливали фундамент, їздили на ріку і там  збирали потрібне каміння,  возили пісок, упорядковували територію. А пізніми вечорами готували в клубі святкову програму.

     І ось настав цей день. Тридцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року під звуки безсмертного «Заповіту» спало біле полотно. Бюст поета було встановлено в центрі Биткова. З того часу Великий Кобзар задумливо дивиться на мальовничі битківські схили.

     Як дорогоцінні реліквії зберігають учасники спорудження пам’ятника свої нагороди – невеличкі керамічні бюсти Шевченка. Але найкращою нагородою звичайно ж були вдячні погляди  односельців та теплі й щирі слова подяки.

     Коли була збудована Битківська школа, то пам’ятник перенесли туди. Знову ж хочеться згадати добрим словом майстрів Лілію Мороз та Михайла Кузишина: при перевезенні  й повторному  встановленні  не з’явилося жодної тріщини.

      Кожного разу, дивлячись на погруддя Кобзаря, думаєш про сім’ю «вольну нову» і те, що дасть Бог колись жити в такій сім’ї. А поки що, уважно слухаючи урок, дивишся на суворого й замисленого Тараса…

     Як справжній українець, дякую Богові за щастя мати такого поета . Бо якщо кожному відома істина, що великий поет збагачує свій народ, то вже тричі істинно, що великий народ безсмертний своїми поетами.

     Що ще написати? Хіба тільки те, що в інтернет-групі «За Україну» один мій земляк попросив розповісти якусь цікаву патріотичну історію. Я й написав цього листа. Якщо він когось зацікавить, то буду безмежно щасливий, що можу хоч чимось стати корисний Україні  в цей буремний час.

28. 01. 2014                                                                    

З повагою Ломпас  Іван Романович, учень 9-Акласу Битківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Надвірнянської РДА Івано-Франківської області