среда, 12 марта 2014 г.


Тобі, Тарасе, праця рук і серця
Постамент поетові в селі Парище



Жовтогарячим промінням провіщає сонце свій прихід до села. Струмки  сонцевого тепла  відбиваються спочатку від золочених хрестів церкви, а згодом м’яко спадають на мережаний крислатими деревами купол пришкільного скверика. Поміж обвітреного гілля  тече осяйна річка тепла, щоб огорнути кольору бронзи постать Тараса Григоровича Шевченка.
Усі дороги обрамленого у пагорби села, що розгніздилося в пониззі річок Ворони, Велеснички та Гнилохи, сходяться до величного постаменту. Більшу частину року він у  пишному буянні зела :  до нього прихиляються плакучі верби і вдягнена в намисто калина, струшує дзвін дрібного листя ясен і співає мамину пісню вишня. Поет ніколи не бував у нашому селі. Та хіба цей овид не нагадує йому родинний куток?
Прізвища митців, що увічнили поборника волі, не збереглися у пам’яті моїх односельців. Та окремі джерела вказують, що скульптором пам’ятника міг бути А.Лендьєл. Це ж джерело вказує, що постамент встановлено у 1974 році.  Знаходиться він на вулиці, яка носить ім’я Кобзаря.
Цікавим доповненням архітектурного ансамблю навколопам’ятникової території є криниця. Вона оздоблена в гуцульському стилі як  дипломна робота випускників Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, уродженів нашого села, Сукновським Богданом Дмитровичем та Федорівим Богданом Васильовичем (нині покійним) у 1985р.
Щодня проходжу повз вічного Шевченка, мовчки вітаюсь, а він неначе усміхається мені у відповідь. Іду по викладеній камінцями доріжці, обабіч якої присіли лавочки. Підходжу до викладеного тесаним каменем підніжжя двометрового постаменту ( у 1999р. жителі села Федак Іван та Брик Сергій до 185-річчя від дня народження Т.Шевченка провели оздоблювальні роботи). Із нього впевненою ходою  ступає до людей, полонить енергією свого непереможного духу, рве павутиння людської байдужості, прозирає через віки громовими думами знайома постать: високе чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують уста, що прорекли на увесь світ:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
Накинутий на плечі плащ розвіває легкий вітер. А у руках  книга-сповідь, пройнята вогнем найсильнішого поштовху почуттів. Кобзар задуманий. А очі кричать: „Караюсь, мучуся, але не каюсь”.
Сусідить із пам’ятником Т. Шевченку символічна могила воїнам-борцям за волю України, на якій очима-зірничками горять у формі національного герба чорнобривці. Навпроти  –  скульптурна композиція, присвячена односельцям, що загинули під час Другої світової війни.
Тут завжди людно – центр села. І ніколи не самотньо увічненим у камені.
Пам’ятник Т.Шевченку  ось уже 40 років височіє на території школи перед роздоріжжям, зустрічаючи тут народжених і гостей села, першим довідуючись про хрещення ще одного парищанина чи останній день чийогось життя, спостерігаючи за усіма, хто сумлінно дозирає затишний сквер.
Поет, хоч і мовчки, завжди вчить, застерігає, змушує мислити і діяти. Ми несемо до його ніг квіти вдячності, коли після довгих канікул повертаємося до звичного навчання і коли востаннє в році чуємо мелодію дзвоника. Ми приносимо власноруч виплетені гірлянди нев’янучої смереки щоберезневих днів, щоб ще раз вклонитися захисникові нашої національної гідності, бо саме до Кобзаря приходять ті, у кого в душі дзвенить струна гордості: „Я – українець”. До нього, повертаючись із храму, роблять свої перші сімейні кроки молоді подружжя. Всією сільською громадою складаємо руки в молитві під час панахиди за його нескорену душу. Співаємо  його пісень  і в пам'ять про нього, коли невеличкий парк, посаджений руками школярів, наповнюється пишним вишневим цвітом, буйною травневою зеленню, що нагадує про повернення Поета на вічний спочинок в Україну.
У підніжжі твоєї величі, Тарасе, відродимо у собі дух Гамалії і гайдамаків, нескореність Прометея і віру в Бога; викоренивши із душ наших рабську психологію, заявимо на увесь світ, а може, спершу самим собі:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Тебе шанує і славить теперішнє покоління. Тобі поклонялися і наші батьки. Пригадаймо разом історію шанобливого ставлення парищан до твого імені, Кобзарю.
                        Що Ви можете розказати про встановлення пам’ятника Т. Шевченку в нашому селі? – запитую у Чіх Іванни Семенівни, пенсіонерки, вчителя української мови і літератури, заступника директора школи з навчально-виховної роботи Парищенської школи  (1960-1962, 1967-1985), директора школи (1962-1966).
                  Землі с. Парище належали колгоспу, правління якого знаходилося у селі Перерісль. Але коли на початку 50-х років у кожному селі утворився свій колгосп, постало питання  про іменування його. Наш колгосп отримав ім’я Т.Г.Шевченка (не можу сказати, хто це зініціював).
А на початку 70-х років активісти села висловилися про необхідність встановити на території колгоспу пам’ятник Т.Г.Шевченку. З цією метою звернулися до мистецтвознавця Глинчака Василя Васильовича, уродженця села  Парище, який після закінчення Львівського національного університету імені І.Я.Франка (факультет журналістики) та Петербурзької академії мистецтв працював у Львові. Він погодився і привіз скульптора з  Івано-Франківська Василя Турецького для ознайомлення з місцем установлення пам’ятника. Однак необхідних грошей громада не змогла зібрати. Тому від такої ідеї селяни відмовилися.
Окремо варто сказати про вибір місця під пам’ятник. Усі погоджувалися з думкою, що найкраще місце – територія біля новозбудованої школи. Але частину теперішнього шкільного подвір’я займали двори селян. Їх треба було відселити.
- Як сприйняли люди необхідність відселення з родинного обійстя?– звернулася із запитанням до Катрич Катерини Іванівни, пенсіонерки, вчителя початкових класів, 1930 р. н., жительки прилеглої до школи території.
– Треба віддати належне родинам Николюк Євдокії Олексіївни, Лисак Євдокії, Турковського Іллі, садиба якого знаходилася на території теперішнього скверика, а криниця і до сьогодні може слугувати людям край дороги, Криворучко, які були відселені  з центра села задля загальнонародної справи. А для облаштування шкільного спортивного майданчика прийшлося навіть закидати родинну криницю Лисак Євдокії..
Дідусю, а Ви не можете мені щось розповісти про те, як встановлювали пам’ятник у нашому селі?- запитую у свого дідуся, Ковальчишина Василя Івановича, пенсіонера, учителя трудового навчання Парищенської ЗОШ (1970-1976), працівника художньої майстерні Надвірнянськогопобуткомбінату (1976-1981),  голови сільської ради(1993-1998).
– Організував перевезення пам’ятника Т. Шевченку з Івано-Франківська секретар партійної організації колгоспу ім. Т.Шевченка Грибович Василь Васильович (24.08.1948р. – 29.12.2013р.) На той час головою колгоспу був Мокринський Василь Максимович (тепер проживає на Тернопіллі  ), а головою сільської ради – Лижненко Євдокія Василівна.
Не можу пояснити, з якої причини зносили пам’ятник Т.Шевченку, що знаходився в парку м. Івано-Франківська (на тому місці було встановлено погруддя Кобзаря, що зберігається до цих пір). Молодий парторг, довідавшись про це, зумів домовитися, щоб пам’ятник не викинули, а перевезли до колгоспу його імені. Грибович В.В. розповідав, що жителі Івано-Франківська активно виражали своє незадоволення щодо перевезення пам’ятника.
Удвох із моєю вчителькою розглядаємо давні світлини (Додаток 2).
                  Оксано Федорівно, це ви біля постаменту? Розкажіть, що ви пригадуєте, розглядаючи ці світлини?
– Ми були старшокласниками, коли відбувалася одна із найзнаменніших подій у нашому селі. З цікавістю розглядали, як огортали пам’ятник, як урочисто знімали покривало, адже раніше ніколи не бачили  такого дійства. Слухали промови сільських очільників, виступи молодших школяриків і самі співали Тарасових пісень. Вражало велелюддя, патріотичні слова вчителів,  активна участь односельчан і, звичайно, можливість одними із перших сфотографуватися.
Найбільше гіркоти залишилося від того, що на святі вже не змогла виступити односельчанка Жога Ганна Григорівна, яка напам’ять знала чи не всі поеми з „Кобзаря” і часто зупиняла на вулиці мою маму, щоб переповісти їй, скільки вона вивчила творів. Не для оцінки, не для сцени, а щоб розповісти про свою любов.
Так у світі й залишаються великі, Тарасе. Не в абстрактних поняттях, не у звітах про заходи, а в серцях конкретних людей, величних духом, помислами і справами.
Про те, що любов до Кобзаря у нашому селі не маліє, свідчать щорічні імпрези на його честь у школі. Шевченківський тиждень – це один із найурочистіших заходів. До нього залучаються в першу чергу учні 9 класу, оскільки саме вони найглибше за програмою з літератури вивчають його творчість. Шанобливе ставлення до Кобзаря учні виявляють у декламуванні його поезії, інсценізації творів, виготовленні найрізноманітніших виробів за мотивами віршів, покладанні вінків до підніжжя монумента…

Але найголовніше те, що кожен з нас хоче рівнятися на Шевченка у своїй любові до рідного краю, у своєму стійкому патріотизмі, бо „нема на світі України, немає другого Дніпра”.
Леся Ковальчишин, учениця 8 класу Парищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів 

Комментариев нет:

Отправить комментарий